----------------------------------------------------------------------------------------------
про Ужгород пишуть:
Дзеркало тижня
№ 40 (669) 27 жовтня — 2 листопада 2007

Чи знаєте ви Україну? Думаю, ні. Принаймні неможливо сказати «я знаю Україну», допоки не відвідаєш унікального етнографічного архіпелагу, відмежованого від України Карпатами, та дивовижного міста в центрі цього архаїчного обширу, міста, розташованого набагато ближче до Європи, ніж до центру України. Це — Ужгород, який вражає своєю камерністю й вишуканістю, специфічним кліматом і багатоголоссям культур. Маленьке серце Європи, котре заховалося в долонях українських гір, захищене від ока невтаємниченого мандрівника.

По приїзді до Ужгорода відразу далася взнаки моя необізнаність із регіоном: тутешні погодні умови були не те що не схожі на київські — здавалося, ніби потрапив щонайменше до Одеси. Але вразило мене на Закарпатті, крім погоди, ще й те, що у кількох районних центрах області люди живуть за власним... годинником, час на якому не збігається із загальноприйнятим. Колись, як мені стало відомо, питання зміни часового поясу для закарпатців навіть лобіювали на засіданнях Верховної Ради, адже у столичних владних ешелонах є чималий відсоток представників цього регіону, тож їм і карти в руки. Ба ні, не вдалося перевести годинника. Та хіба то є проблемою для людей, які вірять у потойбічну силу гір та духів?.. Звісно, ні. Тож на Закарпатті є села, де час на годину відрізняється від українського.

Загалом, час в Ужгороді плине не так, як у Києві чи деінде. Ніхто нікуди не поспішає, відчуваєш загальний стан внутрішнього спокою, душевної гармонії та рівноваги. Такий стан попервах дратує, адже ти звик до миттєвого реагування на всі важливі події. В Ужгороді кожна подія важлива, інша річ, що ніхто не бігтиме наввипередки з часом. Стан постійної рівноваги життєвих матерій... А взагалі, мабуть, треба зазначити, що Ужгород — місто надзвичайно гостинне й тепле, з власною аурою, самобутніми будиночками в центрі.

Інколи здавалося, що я не в Ужгороді, а в якомусь італійському або навіть в іспанському містечку, десь на півдні, в Андалусії. Йдеш вулицею і чуєш різні говори. Ось із одного вікна визирнула мешканка з румунськими рисами та, мабуть, у румунському хатньому халатику. А з іншого вікна вже відгукнулася інша сусідка, угорка. І ось ти стаєш свідком емоційної розмови. Ну, їй-Богу, нагадує Одесу десь на початку дев’яностих, колоритну Одесу із Сарою та Розою, які так само перемовляються дивною мовою в одному з внутрішніх двориків на Малій Арнаутській або на Молдованці.

Мабуть, Ужгород і справді чи не найбільше нагадує Одесу, адже й це місто — на перехресті історичних культур, мов. Відповідно, й різних аур, енергетик, типів мислення. Така полікультурність закладає в людях особливу гостинність, толерантність, відкритість до інших людей. Кого тільки немає в цьому регіоні! Крім гуцулів, лемків, бойків (а це ж усе наші — українці!), там проживають цигани, євреї, росіяни, угорці, чехи, словаки, румуни, молдавани... Справжній Вавилон у найкращому розумінні цього історично-культурного поняття.

...Історія ужгородського замку налічує понад тисячу років. Протягом століть його неодноразово перебудовували згідно з вимогами фортифікації Середньовіччя, тож до наших днів від найдавніших споруд збереглася лише частина фундаменту, сліди якого можна бачити в підземеллях, та ще фрагменти карнизів із романським орнаментом. Основна споруда тяжіє в історичному плані до ХІV століття.

Велич ужгородського замку вражає, зокрема поціновувачів середньовічної символіки. Неабияке враження справляє північна частина палацу, зведена над самою прірвою. За всю історію ворог жодного разу не наважувався штурмувати замок із північного боку. В замковому палаці є просторі підземні каземати, котрі в мирний час використовували як комори, а під час облоги — як схови. В підземеллі розміщувалися в’язниця та камера катувань. Фасади декоровано білокам’яним ренесансним обрамленням, яке частково збереглося і дотепер. Палац має внутрішній дворик, де був колодязь, видовбаний у скелі. Його воду захисники замку споживали під час тривалих облог. У товстих стінах ужгородського палацу є потайні ходи, якими можна було непоміченим потрапити з одного поверху на інший. Легенда розповідає і про потаємний хід, що з’єднував замок із зовнішнім світом. 1775 року імператриця Марія-Терезія передала замок Мукачівській єпархії. Нині в ньому розміщено краєзнавчий музей.

Проте, скажу я вам, до якої кімнати в замку не загляну, до якого музею на території не зайду, скрізь чую «великий и могучий». Питаю жартома: це що, Москва так облюбувала наше Закарпаття? І на це каверзне запитання чую відповідь: так потяг «Москва—Ужгород» ходить удвічі частіше, ніж потяг «Москва—Київ». Здивуванню не було меж...

Ба більше. Як виявилося, закарпатці, котрі живуть далеко в горах, мають проблему з телебаченням, а точніше — з мовленням. Сигнали більшості українських каналів до них чомусь не доходять. Натомість російськомовні канали транслюють нормально. І ось, спустившись із гір, ці люди раптом втрачають свою мовну стійкість і починають розмовляти дивною українсько-російською балачкою...

Місто Ужгород вельми камерне. Можна пішки обійти за день. Раніше думав, що менше за Чернівці й Тернопіль нічого бути не може. Виявляється, помилявся. Та, що цікаво, Ужгород геть не справляє враження маленького міста. Річ у тім, що на вулицях бачиш так багато людей, які облюбували кав’ярні та ресторанчики неподалік від річки Уж, у центрі, що знову почуваєшся наче в мільйонній Одесі влітку, коли туди приїздить безліч туристів. В обідню перерву в центрі міста стільки людей, скільки в київському метро в години пік. Ніхто не поспішає на роботу: атмосфера комфорту й ідилії. А навколо така чистота, все аж сяє!..

Добавлено (26.02.2008, 07:55)
---------------------------------------------
Добавлено (26.02.2008, 07:53)
---------------------------------------------
ось це усе я писав на одному НЕужгородському форумі, кому не лінь читайте...

не буду морочити Тобі голову, тільки скажу, що місту цього року виповнилося 1114 років, а це, думаю, вже досить немолодий вік... а ще в місті близько 120 тис. населення... місто невеличке, за годину пішки можна дістатися із одного кінця міста в інший... в Радянському Словнику-Енциклопедії багато уваги приділяється Ужгородському Національному Університету, котрий засновано 1945 року, і в якому я маю честь навчатися... місто тихе, і гопоти не так багато...

для тих, хто Ужгород не бачив ставлю тут фото... як свої, так і інших авторів...
в цілому я горджуся своїм містом. Та не можу бути гордим за його мешканців, так як переважно це байдужі до чужих проблем люди... вони загадили історичний центр Ужгорода сітілайтами, бігбордами, страшними вивісками магазинів та будівельними майданчиками, що зустрічаються ледве не кожні 10 метрів...це давно наболіла проблема, через яку страждають прості смертні мешканці міста, в котрих ще залишилося любові до рідного Ужгорода...

В жодному цетрі жодного міста так не може бути тихо після першої ночі... Місто порожніє, а ліхтарі продовжують світити своїм м'яким померанчовим світлом. Присягаюся, почуваю себе наче в казці в такі моменти. Усі ці рідні і знайомі вулиці враз стають іншими, вони наче у сні, колихаються маревом під зоряним небом... а яке задоволення пройтися набережною восени, порухати жовте листя ногами, і просто подихати свіжістю річки Уж...
Тут сьогодні багато чого не так. Навіть, якщо зважити на слова із попередньої статті про, те що місто чисте аж сяє, то це буде далеко неправда... звісно комунальні служби працюють щосили, але люди... чисто не там де прибирають, а там де не смітять. Більшості ужгородців це на жаль невідомо, і вони продовжують закидувати дороги і тротуари окурками, пластиковими пляшками, стаканчиками... так, раніше можна було пожалітися, що смітників немає. Але тепер їх поставили, але український менталітет, плюс недбалість і байдужість беруть своє... але я не можу не помітити, що безладу стає дедалі менше. Причина цьому нові магазинчики і бутіки, супермаркети та торгові центри, елітні райони і нові дороги... щось із цього справді потрібне, а щось ні... якщо скажу, що влада Ужгорода дивиться на архітектурні правопорушення крізь пальці, то навряд чи когось цим здивую... досить лише згадати, що ЮНЕСКО сумнівається у гідності Києва бути містом-пам'ятником... схожа ситуація, певно по всій Україні.
З приходом* позачергових виборів трохи змінився Ужгород... нові ліхтарі, та нові дороги за кошт не підприємців а влади це неабищо... хочеться вірити, що це все не ілюзія, себто не замилювання очей, а Ужгород з кожним днем усе більше процвітатиме як економічно, так і культурно. Що в місті відбуватиметься дедалі більше театральних вистав, концертів та галерейних виставок
Я люблю своє місто. Бо воно найкраще. Маленький Париж, як його називають інколи... обожнюю посидіти на лавиці над річкою навесні... ловити перший теплий вітер, і теплі краплинки дощу...
обожнюю повільним кроком пройтися по центральним вулицям, роздумовуючи про щось далеке і приємне... обожнюю коли над містом сходить сонце... і коли воно заходить... Ужгород - сонячне місто
його можна і потрібно любити... за теплоту, мудрість, випадкову розмову, посмішку, ніжність і спокій...

Ласкаво просимо!

Добавлено (26.02.2008, 07:56)
---------------------------------------------

Київська Набережна.
Окраса нашого міста. Славиться найдовшою в Європі липовою алеєю...

*
* * *
[/c]